Є на планеті дороге серцю місце- рідна школа. Схиляються до самої покрівлі сиві тополі, тихо кружляє сивий пух споминів. Кожного ранку, мов крихітні гомінливі струмочки зливаються у єдиний потік, прямують сюди діти. Вже понад півстоліття прихистком, рідною домівкою, школою-матусею для сотень дітей є Рафалівська ЗОШ І-ІІІ ст.

       Історія її народження починається з тяжких повоєнних років. Війна, яка зробила сиротами мільйони дітей, змусила радянський уряд піти на створення мережі загальноосвітніх та спеціальних шкіл-інтернатів.

      Можливим це стало і у Рафалівці. У 1959 році райцентр перемістили до  Володимирця, а приміщення партійних і державних управлінців перетворились в пустку. Вони і стали новою школою – Рафалівською ЗОШ-інтернатом. Її першими учнями були вихованці Рафалівського дитячого будинку.

      Директором дитячого будинку, а з 7 липня 1960 року директором щойно створеної школи-інтернату, став Боровський Віктор Дмитрович, молодий випускник Львівського університету. Він виявився людиною величезної енергії, прекрасним організатором, успішним менеджером. За три роки свого керівництва він створив міцну  матеріальну  базу школи-інтернату, перетворивши її  на затищну домівку для знедолених дітей. Покинутий недобудований райунівермаг перебудував  на навчальне приміщення , колишній єврейський банк разом з добудованим  до нього обіднім залом на 200 місць, став шкільною їдальнею; збудував майстерні по обробці деревини та металів, гуртожиток на 120 місць, а покинуті приміщення колишньої районної адміністрації переобладнав під гуртожитки (всього 4 будівлі), квартира  голови райвиконкому стала медичним ізолятором з кабінетом лікаря, а  шкільне подвір’я площею 3 га - садом з великим бетонним акваріумом посередині.  Згодом школа отримала 22 га землі для ведення власного господарства. На полі працювали всі: і вчителі, і учні. Протягом багатьох років у школі-інтернаті існувала традиція: учні 9 класів після закінчення навчального року проходили виробничу практику і як винагороду мали можливість поїхати на тривалу екскурсію по містах колишнього СРСР (Москва, Одеса, Ленінград, Київ).

      В  школі-інтернаті навчалося більше 400 дітей  з різних куточків Рівненської  області. Ця строката спільнота вирізнялась серед інших, здавалось би, зовсім непоєднуваними речами: однаковою уніформою( хлопці у вельветових штанах і сорочку в клітинку, а дівчатка – у ситцевих платтячках; взимку всі одягали сірі однакові пальтечка) та нескоримим духом плебейської свободи, що штовхав їх до безконечних мандрів, а відтак мандрівниками ставали і вчителі, і вихователі, відшукуючи своїх вихованців по всій Україні.

      Через цю «особливість», місцевих вчителів в школі майже не було, виняток становили ті, що переселилися в 1945 р. з території Польщі і здобули освіту вже в Рафалівці: Сидоренко Ф.Й. – вчителька фізики, Мельничук Є.М. – вчителька української мови і історії, вихователь, Чеховська М.Л. – вчителька математики, Чеховська Є.Л. – вчителька молодших класів. І тільки батьки Сидорук Н.С. ( згодом Лютницька, працювала вихователем) жили в Рафалівці. Найбільше прибуло учителів з Полтавщини та Галичини: директор Боровський В.Д. і його дружина Галина; вчитель географії Колорянний Р.С.; вчитель історії Дрималик М.С.; вихователь Мазур Г.Й. (згодом Годунок); Лютницький М.Ф., вчитель музики і фізвиховання, керівник великого шкільного духового оркестру, згодом завуч школи – родом з Галичини;  з Полтавщини прибули  перший завуч школи  Ковтун М.С., вчителі Бугай Г.М., Чуть К.В., Черевко В.Г., Мишко О.К., Лучко Л.І., Лисак Х.І., Волохович М.О., Осадчий, Петренко В.О. та  інші.

      Колектив працював злагоджено, професійно вирішував шкільні проблеми. Вся молода, невгамовна енергія була спрямована  на навчання і виховання дітей, які самотужки виборювали свою долю.

      В.Д. Бадовський згодом став завідуючим відділом освіти, а потім секретарем райкому партії. Був ініціатором і куратором будівництва у Володимирці піонерського табору і навчально-виробничого комбінату. На цьому його кар’єрний ріст дав збій. Він був виключений з партії, звільнений з роботи. У районному колегіумі, який тоді будувався, отримав  посаду завуча і спрямував свої досвід, знання у становлення цього закладу.

      З 1963 по 1976 рік школу-інтернат очолював Філонич Микола Мефодійович,  родом з Полтавщини. На посаду директора Рафалівської  школи-інтернату був переведений з посади директора Більськовільської середньої школи. Його дружина, Ніна Андріївна, також працювала вчителем української мови та літератури в нашій школі. Сьогодні у селищі проживає онука  Миколи Мефодійовича Людмила Василівна Райчук, яка очолює гурток журналістики у ЦДЮТ. 

      33 наступні роки на посаді директора Рафалівської школи-інтернату пропрацював Андрощук Віктор Панасович – талановитий педагог і мудрий наставник для вихованців. Під керівництвом Віктора Панасовича було реконструйовано шкільну їдальню, побудовано котельню, обладнано ігрові дитячі майданчики. Високий професіоналізм, добросовісність і відданість справі навчання і виховання молодого покоління принесла йому заслужену повагу і авторитет серед учнів і колег. Віктор Панасович нагороджений численними грамотами районного та обласних відділів освіти, Міністерства освіти і науки України, а в 1985році отримав нагрудний значок «Відмінника освіти і науки».

      Школа-інтернат працювала і працює по сьогоднішній день. Тисячі її випускників  знайшли своє місце у нелегкому житті, велика частина з них стала успішними підприємцями, працівниками освіти, науки, медицини.

      До цього часу завідує стоматполіклінікою у Володимирці Буднік Сергій; був одним з керівників району Водько Сергій Арсентійович(тепер на пенсії); багато випускників стали бізнесменами, які живуть і працюють в найбільших містах України – Харкові та Києві; школа вдячна випускникам-меценатам Деркачу Сергію Сергійовичу, Куценко Юрію, Євхимцю Олексадру, Дмитруку Миколі, Дейнеці Віктору, Барицькій Людмилі тощо. Діти перших вчителів ставали теж вчителями як, наприклад, дочка Чуть К.В. (Скібчик), Галина Станіславівна закінчила школу-інтернат, а сьогодні працює в школі на посаді вчителя світової літератури. Нинішній директор школи Костючик Тетяна Михайлівна (Супрун) теж навчалася в школі-інтернаті, пройшла всі щаблі учнівської ієрархічної драбини. Тетяна Михайлівна, працюючи  на посаді директора школи з 2009 року, сумлінно виконує свої обов’язки. Під її керівництвом завершено капітальний ремонт спортивного залу, замінено покрівлю навчального та спальних корпусів, створено сучасний комп’ютерний кабінет з капітальним ремонтом,  замінено вікна на енергозберігаючі, придбано нові меблі у навчальні кабінети.

      Складним для школи виявився 2013 рік. В цей період відбулася реорганізація школи-інтернату у загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Та, не зважаючи на труднощі, наша школа і сьогодні залишається рідною домівкою для багатьох обездолених дітей.

      Учні школи беруть участь у різноманітних конкурсах, змаганнях на районному, обласному та державному рівнях і виборюють призові місця. Зокрема, у 2010 році юні вихованки нашої школи під керівництвом Давидової Олени Михайлівни стали переможцями відбіркового фестивалю «Назустріч мрії»  в Івано-Франківську, а в Києві –  лауреатами цього ж конкурсу. Щороку діти школи беруть участь у фестивалі духовної пісні біля джерела Святої Анни в Онишківцях під керівництвом Надії Максимівни Грицкевич. У 2013 Совгуть Тетяна, учениця 9 класу, взяла участь у XІІІ Міжнародному конкурсі учнівських робіт «Історія та уроки Голокосту».

     Славиться школа і вчительськими  династіями. З 1976 року і по сьогоднішній день працює у школі вчителем української мови та літератури, випускниця Рівненського педагогічного інституту, Любов Олексіївна Кожевнікова, а її чоловік В’ячеслав Михайлович викладає історію та географію учням Лозківської ЗОШ. Діти – Олена та Олександр – продовжили справу батьків. Олена В’ячеславівна, закінчивши Рівненський педагогічний інститут, з 2000 року працює вчителем історії та правознавства у школі, а сьогодні вона завуч по навчально-виховній роботі нашої школи. Олександр В’ячеславович та його дружина Ірина – вчителі історії та правознавства. Ось така вчительська сім’я.

      Хочеться сказати, що в даний час школа здобула пошану, славу серед шкіл району і все це, мабуть, завдяки людям, які тепер у ній працюють, і сьогодні віддають свої знання, серце рідній школі, її вихованцям. А працює у цій прекрасній школі чудовий педагогічний колектив, який сіє у дитячі душі зерна доброти, тепла та любові.